Загинув наш земляк із Стрижавки – Андрій Дзигаленко
З великим сумом повідомляємо, що наша громада втратила ще одного Героя. Загинув наш земляк із Стрижавки – Андрій Дзигаленко, співробітник Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
У четвер, 25 липня, о 10:00 протоієрей Роман відслужить заупокійну літургію за Героєм у прощальній залі «Реквієм» (вул. Батозька, 12, м. Вінниця).
О 12:30 приходьте вшанувати Андрія живим коридором і провести в останню путь. Шикуємося від початку центрального мосту у Стрижавці до селищної ради. Там, на центральній площі, відбудеться церемонія прощання. Поховають воїна на кладовищі Коло-Михайлівка (вул. І. Піддубного).
Андрій Дзигаленко – стрижавчанин, народився 30 липня 1985 року. Навчався в Стрижавському ліцеї №2. У дитинстві займався спортом, був вихованцем секції з ушу. Закінчив Вінницький політехнічний технікум. Потім служив у президентських військах у роті спецпризначення. Спорт загартував характер, виховав вольові якості, навчив Андрія долати труднощі і бути дисциплінованим ще змалку. В спортивній школі йому дали позивний «Дзига» і так його називали по життю, де б він не був. Андрій завжди жив за принципом, якого навчив тренер Олександр Бей: «Бути воїном – жити вічно». На жаль, наш Герой загинув, віддавши життя за кожного з нас.
Після закінчення технікуму працював торговим представником. Коли розпочалася Революція Гідності, він не зміг залишатися осторонь і став активним її учасником. Разом з мільйонами українцями на майдані боровся за справедливість. Уже тоді Андрій прийняв тверде рішення йти добровольцем в АТО та присвятити своє життя військовій справі. У 2014 пішов служити у батальйон поліції «Вінниця». Свій перший бій прийняв на Попасній. Під час служби вступив до Київської Національної академії внутрішніх справ, адже розумів, що бути військовим – поклик серця. А коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій зустрічав ворога під Бахмутом, у самому пеклі.
У 2021 році створив сім'ю з дружиною Юлією. Андрій дуже любив дітей і був окрилений, коли на світ з’явилася довгоочікувана донечка Маргарита. Його «королева Марго», його «карамболька». На момент вторгнення донечці було лише 2,5 місяці.
«Дзига» був в усіх гарячих точках. Після останнього завдання в Бахмуті вирішив підписати контракт з Головним управлінням розвідки. Ця ціль була настільки важливою і непохитною, що Андрій склав усі екзамени і у вересні 2023 року став співробітником ГУР Міністерства оборони України.
Андрій Дзигаленко був справедливим, чесним, дружнім і відкритим. Коли йому було важко, завжди сміявся і заспокоював усіх навколо себе.
«Він завжди говорив, що батьки нас занадто правильно виховали. Бо всі собі живуть як живуть, а я чесний і не можу жити і просто дивитися, що відбувається у наші країні», - розповіла сестра Юлія.
Мама Тетяна Олександрівна розповідає, коли складала передачі синові на передову, він завжди просив її покласти цукерки: «Мамо, тут теж є діти, які не мають нормального дитинства через війну, вони чекають на мене і солодощі». «Він був кращим серед нас», – згадує сестра загиблого Юлія, яка постійно йому про це казала.
Андрій мав чимало нагород за свою відвагу та мужність, зокрема відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», заохочувальну відзнаку «За мужність при виконанні спецзавдань» від ГУР МОУ.
«Андрій дуже любив жартувати і у нього це виходило майстерно і влучно. Любив пельмешки та БігМак з Макдональдса. Ми так чекали, що після спецзавдання, Андрій приїде до дому на свій день народження. Так і не дочекалася… хотіли подарувати йому телефон. Я так чекала коли женеться мій Андрій, але на весіллі не була, бо захворіли діти. Він завжди з мене жартував, що чекала 30 років і навіть не потанцювала танець з молодим», - з болем, відчаєм та гордістю згадує сестра Андрія.
Юлія розповіла, що в останній раз відпустки доля розпорядилася не так як планувалося, вони не змогли зустрітися і тепер докори сумління і жалю не дають спокою, адже вона не обійняла, не пригорнула його востаннє.
Для всієї родини смерть Андрія – це не лише нестерпний біль, але й шок, що він загинув, що його вбили. Адже 10 років служби і професіоналізм у справі давали їм упевненість, що ніяка куля не візьме їхнього «Дзигу». «Це не його історія. Я не знаю, що пішло не так… Ми ніколи не пробачимо кацапам», – тихо промовила сестра. Ніч з 18 на 19 липня 2024 року змінила усе, адже саме цієї ночі рідних турбувало безсоння, яке торкнулося сердець мами, дружини, сестри. Неначе відчули, що з їхнім Андрієм щось сталося, але цю думку усі відганяли і молилися, щоб він вийшов на зв'язок і повідомив: «Все норм, я вийшов».
«Довгий шлях пройшов наш Андрій у цій війні. Пам’ятаю, як «Дзига» на Попасній, а тато був на Слов’янську. Лиш початок АТО. В них тоді була така ситуація курйозна, ні рації, ні хвилі. Все було сумбурно. Про приїзд до батька Андрій не попередив і вирішив його розіграти. Хлопці відкрили вогонь. А потім батько каже: «Стійте! Це син приїхав». Андрій промовив: «Тато, ти мене б сам пристрелив». Ми як згадували, завжди веселились. Жарти у нас були ще ті! У нас є фото, де вони стоять двох у формі, саме того дня», - згадує зворушливі історії сестра Юлія.
Страшна війна забирає найкращих синів України. Глибока рана у серці залишиться на все життя.
Щирі та глибокі співчуття родині: мамі Тетяні, батькові Петрові, дружині Юлії, дворічній донечці Маргаритці та меншій сестрі Юлії. Для них це безмірна втрата.
Схиляємо низько голови від імені усіх жителів громади, усього апарату та депутатського корпусу Стрижавської селищної ради. Вічна пам’ять Воїну-Герою! Герої не вмирають!
