ПОЛОН, ЩО НЕ ЗЛАМАВ: шлях звільнення Богдана Ткачука
«Коли я зрозумів, що ми в котлі і потрібно скласти зброю, я не можу передати це відчуття тоді. Повністю мурашки по шкірі, в роті пересохло, адреналін зашкалював… І в цей момент, коли на тебе дивиться майже 70 чи й більше стволів, в тебе все життя пролітає перед очима», — пригадує Богдан Ткачук, житель села Бруслинівки, звільнений з полону.
Богдан з побратимами потрапив у котел на Херсонщині. Єдина можливість вижити — здатися у полон. Він та 153 його побратими опинилися в колонії у Валуйках, потім перевели їх в Олексіївку. Там хлопці пережили нелюдські випробування. Богдан пригадує, як їх змушували вчити гімн країни ворога, їхні патріотичні пісні.
Народився та виріс Богдан Ткачук в селі Бруслинівці в багатодітній родині, де виховувалося шестеро дітей. Сім’я велика та дружня. Має двох братів та трьох сестер.
З полону повернувся наш 23-річний земляк 17 липня 2024 року у результаті чергового обміну військовополоненими.
— Чому вирішив пов’язати своє життя з військовою службою?
— Мій старший брат пішов на службу, і після того, як я дізнався, що він брав участь у бойових діях, мене це змотивувало. Я ж теж можу. У березні 2020 року я пішов підписувати контракт. Відразу поїхали на передову, в Донецьку область, Бахмутський район. За два тижні до початку повномасштабної війни нас перевели в Херсонську область. І вже там у нас повністю йшла підготовка.
— Де перебував, коли розпочалася повномасштабна війна?
— 24 лютого 2022 року за бойової тривоги був підйом приблизно о третій годині ночі. І нам усім сказали, щоб терміново по машинам. О пів на п’яту ранку, як ми їхали в машині, ми зрозуміли, що почалося повномасштабне вторгнення. Ми бачили, як залітають ракети їхні, відомі як кинджали, одна за одною. Ми приїхали до населеного пункту. Навіть не встигли нічого зробити і побачили, як уже на нас їдуть під прямим наведенням танки, БТРи і тому подібне.
По рації почули наказ «До бою!» і все… А далі зав’язався бій. Годин п’ять він тривав. У нас почали закінчуватися БК. Ми були в котлі. Нас повністю оточили КамАЗи, піхота. Там все було…
Я, коли в машині сидів, я — навідник, хотів усунути обʼєкт. Але по часу не встигав просто. І в один момент я просто почув гул танка, але, так скажімо, Бог уберіг. У того танка просто не вистачило нахилу ствола, щоб опустити його повністю на мою автівку. Як мені сказав командир відділення потім, коли ми вже були в полоні, буквально двадцять сантиметрів, каже, і все, і тебе не було б…
— Як вдалося повернутися додому з полону?
— Коли дізнався, що я їду на обмін, чесно сказати, я не вірив просто. Пригадую, ми полягали спати. В нас був відбій. І, буквально, через хвилин 15 почали вигукувати прізвище одного хлопця, який зі мною приїхав до колонії. Потім назвали моє прізвище. Я думав, що в штрафний ізолятор, тому що тільки туди могли закинути посеред ночі. І потім вже нас вивели, почали везти на КПП, я не розумів, чому нас ведуть на КПП, дали з собою води, перевдягнули в піксельну форму. В кого були цінні речі особисті, деяким віддали, а деяким – ні. Особисто з моїх речей тільки один ланцюжок з моїм позивним та датою, коли я підписав контракт, залишився і все. Нас посадили в автобус, мішок — на голову, скотчем перев’язали руки, голова в колінах повинна була бути завжди.
Уже коли ми були на кордоні України, полонені російські, яких з території України вивезли, йшли на свою територію. Ми побачили дійсно більшість відгодованих людей. У нас же хлопці виходили худі, всі білі, як альбіноси. На сонце нікого не випускали, а якщо випускали, то лише перебіжками, не більше.
Коли зайшов в автобус до нас представник, я так зрозумів, Служби безпеки України, я не можу передати це відчуття, як тоді він заговорив українською мовою, наскільки це стало приємно. Ти розумієш, що ти ось-ось… в тебе один крок залишився, і ти будеш вдома.
— Як зустрічали вас удома?
— Перша зустріч була з представниками сухопутних військ, прикордонної служби, морської піхоти… Дуже багато людей виходили з прапорами, зупиняли автобуси, в автобусах – печиво, вода, фрукти.
Привезли нас до лікарні. Лікарі теж з нами, як з дітьми маленькими: і покупати, і переодягнути, і постійно запитували, чи щось болить, казали, відпочиньте. Буває, лягаю спати і думаю, що там хлопці, ми зараз тут сидимо, відпочиваємо, нас лікують, нас годують, за нами дивляться, як з дітьми носяться. І в той час я розумію, що хлопці, з якими я воював, зараз знаходяться в полоні. Сподіваюся, що вони дійсно скоро вийдуть звідти.
— Що можеш сказати за росіян?
— Я зрозумів в цьому житті, що російський народ, може, там є одиниці людей нормальних. Але це справді одиниці. Помічено по їхньому спілкуванню, по їхніх новинах, яка там пропаганда. Найсмішніше те, що вони доводять, що Україна готувалася робити повномасштабний наступ на російську федерацію. Після цього відзразу розуміння в голову приходить, що немає з ким спілкуватися. Там розказують, що сюди приїжджають хлопці на обмін, їх кидають на ціпки, їх катують, тут, в Україні. І після цих катувань їх відправляють назад на передову. І це, типу, в нас таке робиться. І вони там, в колонії, цим залякують наших людей. Деякі бояться просто потрапити на обмін. Але коли ти сюди приїжджаєш і ти бачиш, що все зовсім навпаки.
Дякуємо нашому земляку Богдану Ткачуку за мужність, витримку, відданість та безмежний героїзм. Ми щиро радіємо за всіх визволених захисників-героїв, які нарешті на рідній українській землі. Усвідомлюємо ціну свободи та дякуємо всім воїнам за захист та боротьбу за незалежність України.
Ми невпинно підтримуємо наших захисників та надаємо необхідний супровід як для військових, так і для їхніх родин.
